 |
|
Фото •Аудіо • Відео • Проповіді • Церковна газета • |
Валерія Герасимович Грошей мені мама дати нізащо не захотіла і я вирішила винести з дому хоча б щось, що мало якусь цінність і потім обміняти цю річ на наркотик. Око натрапило на мамину дублянку… Швиденько схопивши її, зкомкану вкинула в пакет і зібралась йти. Мама, помітивши мій агресивний настрій і дії, що просто не піддаються логіці звичайної людини, збагнула, що її речі невдовзі можуть стати вже не ї¬¬ї – замкнула двері, ключ заховала. «Може через вікно?» – подумала я… А мешкали ми тоді тимчасово в одного маминого знайомого. Наша квартира вже тривалий час здавалась квартирантам, щоб оплачувати мої нескінченні, досить дорогі і, нажаль, абсолютно безрезультатні реабілітації. Квартира знаходилась на другому поверсі і балкон був близенько біля даху під’їзду. «Спочатку викину з балкону дублянку, потім зістрибну сама», – вихром пронеслось в голові. Дивно,але коли мова йшла про якусь, не побоюсь цього слова, чергову аферу, план вимальовувався дуже швидко, чітко і напрочуд вдало. І ось я вже стою на даху під’їзду. Пакет з дублянкою валяється на землі. Мама в стані поступово наростаючої істерики, побачила біля під’їзду перехожого і, звичайно, скористалась нагодою: «Вона – наркоманка, принесіть мені будь-ласка цей пакет… вона вже все повиносила…» «Це вона мене не випускає! І це мої речі! Подайте мені будь-ласка руку, щоб я могла зістрибнути», – в свою чергу захищалась я. Тривав цей поєдинок «хто-кого» хвилин десять. В результаті – вона мене. Дублянку принесли мамі, я побоялась стрибнути, повернулась назад в квартиру… Плачу… Такі випадки вже не дивували нікого в нашій сім’ї протягом останніх семи-восьми років. Вражати лише могла моя винахідливість у брехні… 
Мене звати Лєра. Керована своєю цікавістю і сміливістю, літом після закінчення школи я вперше спробувала наркотик. Тривалий період фізичної залежності я не відчувала і, здавалось, що все начебто добре – вчилась в університеті, батько забезпечував грошима (хоча вони з мамою і розлучились, та я була його єдиною донькою і він мене дуже любив), було багато «друзів». Я ще не усвідомлювала, що мій комфорт – це лише ілюзія. Я повірила, що цю сіру буденність можна замінити чимось набагато цікавішим. Як я помилялась! Насправді наркотик повністю оволодів моєю волею. Деградація не заставила себе довго чекати. З чуттєвої, лагідної, слухняної дівчинки я перетворилась на жорстокого, брехливого, лінивого, а найголовніше – бездушного монстра. І це – найвлучніше слово, яке я можу дібрати, щоб описати себе в той час. Чи варто говорити, що життя моє рушилось з неймовірною швидкістю: в університеті не довчилась останній курс – не вистачило ні бажання, ні грошей (про знання навіть не йдеться); стосунки з рідними зруйновані – вони просто не витримали цієї безкінечної брехні, крадіжок і постійних скандалів; друзів не було – ні я їм така, ні вони мені не були потрібні; здоров’я наблизилось до поділки: «Будьте обережними! Смерть поряд!» –декілька разів в реанімації, безліч передозувань. Жити просто не хотілось. Мене нудило від самої себе. Я так прагнула щось змінити! Щоб це все вже нарешті закінчилось! Та в мене не вистачало сил… Єдине, що можу сказати на свій захист – я таки шукала виходу. Спочатку просила, щоб мене замикали вдома, даремно надіючись, що зможу керувати своєю волею. Потім лікувалась в наркодиспансері, покладаючись на лікарів і медикаменти. Проходила лікування замісною терапією (це, між іншим, такий самий наркотик, тільки називається по-іншому, по-медичному). Також об’їздила багато центрів реабілітації, де в основі була або трудотерапія, або психологія, або релігія (не віра!), або й все разом. Та я знову поверталась до наркотиків. Одного дня мама запросила додому віруючих людей і я почула про наркозалежних, які звільнились, про церкву «Фіміам», про християнський центр реабілітації і про Бога, який начебто любить мене. Це було цікаво. Ще деякий час я думала, вагалась і, нарешті, перший раз прийшла в церкву. Та дорога в церкву зовсім не означає дорогу до Бога, що з часом зрозуміла я. Якось я сказала Йому: «Господи, якщо Ти є, якщо Ти насправді любиш мене, як говорять ці люди, не знаю, що має статись, що Ти будеш робити, благаю тільки одного – зміни моє життя!». Це був момент мого покаяння. Часто, коли ми одразу не бачимо видимих змін, відповідей на наші молитви – ми думаємо, що нічого не відбувається, відмовляємось чекати і починаємо діяти самі, перекладаючи таким чином на себе повноваження Бога. Так робила і я. І, напевно, тому мій шлях до Бога був довгим і нелегким. 
Проте, можу сказати, що маю сьогодні. Ісус Христос таки змінив моє життя – тепер воно має зміст. Я вже не існую, а живу, насолоджуючись кожним днем! Господь заново відбудував все, що я так старанно і наполегливо руйнувала. Стосунки з рідними повністю налагодились – з’явилась довіра, взаєморозуміння, а найважливіше – любов. В нашому домі тепер мир, бо там живе Христос.Я пішла на роботу. І як приємно не красти, а самій заробляти та й ще допомагати іншим. У мене нові друзі і дружба наша побудована не на користі. Ця дружба щира. У мене є цікаве служіння в церкві, де я можу використовувати таланти, якими Бог мене обдарував. Можу бути корисною іншим людям. І ще одне, що дуже важливо – я маю мир і спокій в своєму серці. Але найголовніше, і це є найбільшим скарбом для мене, який би я не проміняла ні на що у світі – Господь Ісус Христос дарував мені вічне життя! |
 Євангельська церква «Фіміам» © 2012 |